В книгу входят такие философские труды автора: Идея; Сердце и его значение в духовной жизни человека, по учению слова Божия; Из науки о человеческом духе; Материализм и задачи философии; По поводу статей богословского содержания, помещенных в «Философском лексиконе» (Критико-философские отрывки); Мир с ближними как условие христианского общежития; Язык физиологов и психологов; Разум по учению Платона и опыт по учению Канта (Речь, произнесенная в торжественном собрании Императорского Московского университета. 12-го января 1866 года).
У монографії вперше в українській історико-філософській науці проведено комплексний порівняльний аналіз курсів логіки, читаних у Києво-Могилянській академії в кінці XVII - першій половині XVIII ст. - у період найбільшого розквіту Академії. Завдяки такому аналізу схарактеризовано тогочасні філософські течії, які істотно впливали на викладання філософії в КМА, індивідуальні особливості та розходження в поглядах окремих могилянських професорів. Досліджено, у який спосіб професори готували свої курси і як використовували для цього надбання своїх попередників. З'ясовано, що на викладання філософії в Києво-Могилянській академії найбільше впливали курси філософії, читані в єзуїтських навчальних закладах Речі Посполитої. Крім аналізу змісту курсів, у роботі значну увагу приділено атрибуції рукописів.
В українській літературі 17 століття було часом формування та розквіту літературного стилю бароко. Його предтечею вважається ще Іван Вишенський, але розквітло бароко у творчості Мелетія Смотрицького, Кирила Транквіліона-Старовецького та з появою київської школи. На формування українського бароко найбільше вплинуло відновлення православної ієрархії у 1620 році, заснування київської школи 1615 року та її реформи, проведені митрополитом Петром (Могилою) (1644) і гетьманом Іваном Мазепою (1694). І нові православні ієрархи, і професори Академії були головними представниками бароко, яке іноді звуть «козацьким», що не зовсім вірно, оскільки козаки мають до нього досить віддалене відношення, як в літературі, так і в інших видах мистецтва. Головними митцями були духовні особи, ченці та ієрархи. Звідси і головна відмінність українського бароко від західноєвропейського — його переважно духовний характер. Представлено полемічні, навчально-ораторскі, історико-графічні, поетичні та белетристичні твори український літератури XVII ст.
Антологія містить твори 25 видатних українських гуманістів епохи Відродження (кінець XV — поч. XVIII ст.): Юрія Дрогобича, Павла Русина, Станіслава Оріховського, Симона Пекаліда, Герасима Смотрицького, Дем’яна Наливайка, Івана Калимона, Івана Домбровського, Іпатія Потія та ін. Це переважно латиномовні твори, українською мовою вони не перекладалися, і вітчизняні дослідники до наукового обігу їх майже не залучали. Знайомство з ними має неабияку цінність для поглибленого вивчення історії філософії України. Для науковців, викладачів, студентів.
Иван Вишенский — крупнейший украинский писатель конца XVI—начала XVII в. Философское мировосприятие «Иоанна инока з Вишнc», как он сам себя называл, основывалось на текстах Святого Письма, произведениях И. Дамаскина, Гр. Нисского, Гр. Назианзина, Василия Большого, Ефрема Сирина, Иоанна Златоуста, Псевдо-Дионисия Ареопагита и других представителей восточной патристики. Отношение И. Вишенского к античному греко-римскому наследию предопределялось традицией отцов церкви, которые разделяли философию на "внутреннюю" (нашу) и "внешнюю" (светскую), главным образом языческую философию. Вишенский признавал "внутреннюю", "священную" философию, которая учит о Боге, его правде, вечном блаженстве и несет добро, справедливость, облагораживает человека. Вместе с тем он критически воспринимал светскую, "внешнюю" философию, считал, что она может быть полезной, а может и приводить к злу. По его мнению, духовной основой бытия человека должен быть мудрость Божья — София. Он отбрасывал философские учения Платона и Аристотеля, античных и более поздних философов, поучение восточных и западных церковных деятелей. И хотя признавал лишь православную патристику, но поскольку все христианские авторы использовали греко-римское философское наследие, фактически был вынужден воспринимать идеи "языческой философии" в совокупности с восточнохристианскими верованиями.
Володимир Гнатюк у своєму «Нарисі української міфології» наводить дані про 108 міфологічних істот, що беруть початок у дохристиянській добі. Серед них є п’ятнадцять нарисів про головних поганських богів.
Ця книжка — унікальна спроба цілісного дослідження феномена української культури з найдавніших до новітніх часів, здійснена у 30-ті роки українськими вченими-емігрантами в Чехо-Словаччині. Лекції Д. Антоновича, Д. Чижевського, Д. Дорошенка, В. Січинського та інших непересічних фахівців дають ґрунтовне уявлення про розвій вітчизняної освіти та книгодруку, філософії та релігії, різних видів мистецтва тощо. Вперше публікуються біографічні відомості про авторів, які розкривають складну картину наукового й громадського життя на Україні та в еміграції передвоєнних років. Численні ілюстрації охоплюють основні види українського образотворчого мистецтва. Для істориків, мистецтвознавців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться історією національної культури.
В этом издании объединены две книги Анатолия Станиславовича Канарского: «Диалектика эстетического процесса. Диалектика эстетического как теория чувственного процеса», «Диалектика эстетического процесса. Генезис чувственной культуры». Обе эти книги стали библиографической редкостью сразу после их появления в свет в 1979 и 1982 годах, поскольку автор продемонстрировал в них уникальное соединение виртуозного владения диалектическим методом и глубочашего понимания природы человеческой чувственности. Сегодня потребность в такого рода исследованиях не только не исчезла, но и многократно выросла. Книга вызовет интерес у всех, кто не только тонко чувствует прекрасное в искусстве, но и кого возмущает безобразное в жизни.
Збірник вибраних праць М. І. Костомарова, названий за його відомою монографією «Слов’янська міфологія», містить найважливіші дослідження його з фольклористики, літературознавства, а також окремі публіцистичні виступи, що мають безпосереднє відношення до історії української культури.
Ця ґрунтовна праця створена видатними українськими вченими й мистецтвознавцями Іваном Крип’якевичем, Володимиром Радзикевичем. Миколою Голубцем, Степаном Чарнецьким та Василем Барвінським у 30-ті роки XX ст. В яскравій та доступній формі автори подають основні відомості про розвиток українського письменства, образотворчого мистецтва, театру та музики від княжої доби до першої третини XX ст. у тісному зв’язку із поступом українського суспільства. Для викладачів, культурологів, мистецтвознавців, студентів, усіх, хто цікавиться українською культурою.
Монографія — результат багаторічних досліджень академіка АН УРСР І. П. Крип’якевича з історії Галицько-Волинської землі періоду Давньоруської держави та феодальної роздробленості. Розкрито умови формування Галицько-Волинського князівства, його адміністративно-територіальний поділ, соціально-економічні й політичні відносини, вклад у боротьбу проти експансії католицьких феодалів та навали кочівників-завойовників, показано дружні взаємовідносини Галицько-Волинської Русі з іншими давньоруськими землями, доведено безпідставність тверджень польської буржуазно-шовіністичної історіографії, що заперечувала східнослов’янський характер Галичини й Волині та прогресивну роль Київської Русі на цих землях. Для істориків, археологів, викладачів і студентів вузів, краєзнавців.
Книга написана на концептуально новій основі. Це перший підручник з усної народної творчості, виданий у роки незалежності України. У ньому широко представлено різножанровий фактичний матеріал, використано вагомі здобутки вітчизняних та зарубіжних дослідників. У підручнику висвітлюються розвиток народної творчості від витоків до сучасності, особливості побутування текстів за певних історичних умов. Запропоновано нову періодизацію фольклору та класифікацію жанрів з урахуванням сучасних досліджень історії, етнопсихології, культурології, міфології. Кожне явище народної творчості розглядається у його зв’язку з художньою літературою.
Підручник орієнтований на студентів філологічних, народознавчих, культурологічних та інших гуманітарних спеціальностей, а також магістрантів, аспірантів та фахівців, які цікавляться українською культурою.
Монография посвящена реконструкции и анализу элементов и структуры идеологии сарматизма, которая стала основой формирования национального самосознания народов Речи Посполитой. Предметом исследования является самосознание польской шляхты и украинской православной знати конца XVI — первой половины XVII в. В центре внимания автора три основные категории сарматской идеологии — время, человек, Родина.
Монографія присвячена історико-філософському осмисленню такого складного і малодослідженого явища, як ренесансний гуманізм в Україні. Погляди вітчизняних гуманістів на проблеми людини, природи, Бога, освіти, морального виховання, історіософії, держави і права тощо розглядаються в широкому контексті європейського Відродження. Монографія написана переважно на основі маловідомих іншомовних джерел XV — поч. XVII ст. Для науковців, викладачів і студентів вищої школи та всіх, хто цікавиться історією української філософії.
В книге содержится краткий биографическим очерк и анализируются философские взгляды крупного русского и укранинского общественного деятеля XVIII в. Феофана Прокоповича, который возглавлял «ученую дружину» Петра I. На основании изучения малоизвестных материалов автор дает новую оценку воззрении Ф. Прокоповича, выделяя у него среди элементов схоластики передовые идеи Возрождения, Реформации, Просвещения.
Книга предназначена для философов, пропагандистов, преподавателей, студентов и аспирантов, для широкого круга читателей.
«Труд человека и его отношение к распределению энергии» — важнейшее открытие незаслуженно забытого, а точнее сказать, долгое время сознательно замалчиваемого отечественно мыслителя С. А. Подолинского (1850-1881) — экономиста-естественника, бесстрашного «научного новатора», идейного предшественника В.И. Вернадского. Монография, впервые опубликованная в 1880 г. в журнале «Слово», указала на недостаточность второго закона термодинамики; заложила основы новой, совершенно оригинальной теории труда как экономической и нравственной категории, рассматриваемой с позиции естествознания; включает в себя анализ взаимосвязи процесса труда с развитием общества, а также естественнонаучное определение самого понятия «труд». С.А. Подолинский два раза встречался с Марксом, переписывался с ним, что позитивно сказалась на обоих. Однако комментарии Маркса к публикуемой работе до сих пор не доступны и хранятся в архивах бывшего ИМЭЛ. Идеи С.А. Подолинского получили подтверждение и дальнейшее развитие в учении о ноосфере. Они чрезвычайно актуальны и сегодня — человечество охвачено войнами за ресурсы, и ему предстоит сделать Выбор: жизнь или смерть. Для философов, экономистов, историков, ученых, развивающих универсальные знания, всех читателей, интересующихся отечественным научным и культурным наследием.
Работа директора ИФ НАНУ Мирослава Поповича представляет собой вполне трезвую попытку, не влезая в дебри определения «украинской нации», «национальной украинской культуры», рассмотреть в целостности все то, что входит в культурный фонд украинского народа. По возможности рассмотреть украинскую культуру системно, помня, что разные люди, социально-культурные слои, политические течения всегда вбирали с этого фонда не все накопленное, а лишь то, что хотели и что могли. Обращаясь к украинской культуре через этническое единство, биологическое родство автор обращается к проблемам новаций в рамках определенных этносов, рассматривает духовную культуру украинского общества в тесной связи с политической и хозяйственной. Не смотря на то, что авторская концепция порой дает крен во все те же дебри «единого праславянства», из которых еле выползли культурологи и философы XIX–XX вв., местами утрачивая заявленную системность. Но в виду того, что весь комплекс проблем украинской культуры освещается автором в связи с мировым культурным процессом, допускающим альтернативные точки зрения, то на фоне аналогичных «национальных форматов» это учебное пособие выглядит достаточно непринужденно, открывая разностороннюю перспективу следующим поколениям исследователей.
В монографии исследуются логико-методологические аспекты проблемы понимания. Анализируются механизмы усвоения результатов научно-теоретического познания системой культуры, культурные предпосылки возникновения и развития теоретических построений. Сделана попытка средствами логики описать критерии, позволяющие отличать правильное понимание утверждений теории от неправильных. Проанализированы формально-логические теории смысла, предлагается ряд формальных подходов, более адекватно связывающих теорию доказательства с теорией понимания. Проблема соотношения доказательства и понимания анализируется, в частности, на материале физических теорий; рассматриваются особенности понимания в гуманитарных науках.
В книге критически анализируются современные идеалистические концепции понимания (философская герменевтика, постпозитивизм и др.). Для научных работников, преподавателей и студентов вузов.
Обычно А.А. Потебня воспринимается как юродивый: егo университетский учитель П.А.Лавровский не смог понять и простить к себе его предательских амбиций, для петербургского начальства, будучи украинофилом, он автоматически становился подозрительной личностью, студенты шизели на его лекциях, не понимая чего от них хочет этот жесткий подковыристый добряк. за весь прошедший век несомненного признания А.А.Потебни отношение к нему все такое же, с той поправкой, что он возведен в paнг гения, а гению в некотором смысле даже должно быть юродивым. Личность-то была уникальной, универсальной: лингвист в нем сочетался с теоретиком литературы, филолог с философом, логик-психолоr с историком. Вся ero личность, и в особенноти ученая личность, оказалась суммой, произведением Запада и Bocтока, их индоевропейской образованности и культуры в единичном народном воплощении. Живое существование Потебни в нашем едином языке доходило не только до моделирования системы языка в «Записках по русской грамматике», но и до разработки собственноro варианта современной русской письменности. В теории Потебня искал, точнее, разрабатывал форму всечеловеческой мысли - тот способ мышления, который присущ любому человеку независимо от eгo национальных и социальных признаков. При этом надо очень хорошо помнить, что ero языковедение не является языкознанием: Потебня не теоретически познает данную извне сиcтeму языка, но творит, создает систематическую модель языка, наиболее подходящеro строю мысли. Начиная с работ о национальных мифах, в которых мысль и язык еще находятся в первичном поэтическом единстве, Потебня изобретает метод звукосмысла и пишет "положительно-философскую" работу "Мысль и язык" - философию логоса, которая и явилась венцом его системы тeopeтико-познающегo мышления, системы универсальногo человеческогo мифа.
В очередной том собрания трудов А. А. Потебни (1835—1891) включены его классические исследования, посвященные славянскому фольклору, верованиям и обрядам, в частности, книга «О мифическом значении некоторых обрядов и поверий», которая не переиздавалась с 1865 г. Рассматривая в тесной связи язык и народную поэзию, А. А. Потебня описывает основополагающие концепты славянской ментальности и языковой картины мира, исследует традиционные представления о доле (судьбе), о мировом древе, о переправе в иной мир и др. Книга предназначена для филологов, историков и всех, кто интересуется фольклором и народной культурой.
Отечественная методология и история науки это всегда две стороны одной монеты, где на аверсе именитые фамилии с бесчисленными публикациями, рядами идущими книгами, статьями, участием в конференциях - здесь статус признается по принципу "частоты прокрученной по радио песни", с другой стороны это реверс - это ученые, исследователи, действительно живущие своим делом, авторитет которых признается конвенциально небольшим кругом ученых, которые по большей части не фигурируют на аверсе, но помогают всем достойным, выращивая "из тени" себе достойную замену. Именно к такому типу людей относится украинский методолог науки с грузинскими корнями Леонид Антонович Соловей, ученик О.И.Кедровского. На долю украинской методологической школы О.И.Кедровского и его учеников выпало очень много трудностей, связанных с проблемным статусом философии науки в советской системе образования. В попытках приблизиться к концепции единой науки они пытались поддерживать связи со всеми естественнонаучными направлениями - математиками, физиками, кибернетиками, геологами, биологами, в бесчисленных беседах на кухнях провозгласить универсализм восемнадцатого века, собрать "осколки интеллекта" и делать всем вместе общее дело. Вместо идеологии они выбирали науку, если система давила, то при помощи идеологии они все равно провозглашали науку. В научные сети ученичества таких людей как Л.А.Соловей очень трудно было попасть, здесь вопрос не возможно решить при помощи денег, но если все-таки ты оказался внутри тебе неслыханно повезло, ведь тут главное не диссертация, а общение, твои способности и общечеловеческие качества.
Работа Л.А.Соловья это классический пример методологического обхода идеологической системы - провозгласить цели партии, далее формально запутать идеологов и где-то за серединой книги на страницах пятнадцати изложить то, что действительно ты хочешь сказать. По другому просто было невозможно, иначе объявят позитивистом, а это в советской системе чревато должностями, зарплатой, и конечно как всегда, находятся люди которые в самый нужный момент "помогут тебе" в этом. В книге исследуется проблема поиска идеалов теоретического знания на основе философского анализа развития математики, логики, кибернетики, условно объединяемых термином ,дедуктивные науки". Иерархия конкретно-исторических идеалов теоретического познания рассматривается как эволюция ,,рассудка" в процессе развивающегося взаимодействия с „разумом". Затрагивается ряд нерешенных проблем: концепция единой науки, соотношение рассудочных и разумных форм мышления в получении нового знания и др.
В сборник включены социально-философские произведения известного русского экономиста конца ХIХ — начала XX вв. профессора М. И. Туган-Барановского: фрагменты популярной в дооктябрьской России книги «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма»; публицистические статьи, объединенные М. И. Туган-Барановским в сборнике «К лучшему будущему», и его последний фундаментальный труд «Социализм как положительное учение».
Глубина и логичность анализа, простота изложения, яркий и образный язык, свойственные работам ученого, делают их доступными и полезными не только специалистам, но и самому широкому кругу читателей, интересующихся философией, социологией, прошлым и будущим России.
Письменник, поет, драматург, публіцист і науковець Іван Франко не був професійним філософом, спеціально і тільки філософією він не займався, не був професором філософії вищого навчального закладу, але його філософські твори, які, зрештою, мають науково-просвітницьку спрямованість, дуже яскраво відображають українську філософську парадигму, у якій досить легко поєднується «голова» і «серце», розум і почуття, постійне невдоволення наявним, постійні сумніви, питання, пошук, розум і віра. Щільний зв’язок філософії з літературною діяльністю, достатньо своєрідне уявлення і пропагування ідей філософського раціоналізму, світоглядні орієнтири на філософський матеріалізм, критичний реалізм, просвітительський гуманізм — всі це окремі ланки філософських поглядів Івана Франко вдалося зібрати у 45-ому томі філософських праць письменника, який став складовою частиною 50 томного зібрання його творів.
Протягом усієї історії український народ не мав іншої інституції, яка 6 справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, культури, ніж Києво-Могилянська академія. Впродовж віків вона була виразником і носієм традиційних рис духовності українського народу, могутнім чинником формування його самосвідомості, джерелом ідей боротьби за батьківську віру і національну свободу. Для українців вона завжди буде національною святинею, не меншою, ніж Падуя чи Болонья для італійців, Оксфорд — для англійців, Сорбонна — для французів, Карловий університет — для чехів, Ягеллонський — для поляків. Саме завдяки Києво-Могилянській Академії українське Відродження набуло рис захисту вітчизняних духовних здобутків: мови, традицій, звичаїв, віри, шлях до якого простягся через освіту — відкриття шкіл і друкарень, підготовку вчителів, підтримку письменників, поширення знань, зміцнення авторитету Православної церкви, її реформування.
«Ця праця повстала, як плід часів мого дозвілля, що історія філософії на Україні не є головною темою моїх студій, і що тому той матеріял, який я подаю, не може вважатись завершенням і викінченням наукової праці в цій галузі, а навпаки — скоріше має на меті пробудити цікавість і увагу до цієї галузі дослідження, що досі оминалась україністикою. Лише глава про Сковороду є резюме значно більшої спеціяльної моєї праці. Так само є скороченням більшої праці і глава про Гоголя». (Дм. Чижевський)
Дослідження, яке продовжує та розвиває монографію Н. Яковенко — «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст> (1993), присвячено аналізові різних аспектів історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. З антропологічної перспективи авторка реконструює внутрішню та суб'єктивну історію ранньомодерного українського шляхтича (меншою мірою — козака), форми його самоусвідомлення, погляди на довколишній світ, стереотипи уявлень і спроби творити на їхній підставі квазіідеологію. Одинадцять статей, уміщених у чотирьох розділах книжки («Територія уявлень і стереотипів», «Війни реальні / війни в уяві», «Від уявлених вартостей до ідей», «Довге життя ідей та стереотипів»), написано протягом останнього десятиліття і спеціально для цього видання суттєво змодифіковано, розширено й доповнено новою бібліографічною інформацією.
Философия, религия, культура Украины
В книгу входят такие философские труды автора: Идея; Сердце и его значение в духовной жизни человека, по учению слова Божия; Из науки о человеческом духе; Материализм и задачи философии; По поводу статей богословского содержания, помещенных в «Философском лексиконе» (Критико-философские отрывки); Мир с ближними как условие христианского общежития; Язык физиологов и психологов; Разум по учению Платона и опыт по учению Канта (Речь, произнесенная в торжественном собрании Императорского Московского университета. 
У монографії вперше в українській історико-філософській науці проведено комплексний порівняльний аналіз курсів логіки, читаних у Києво-Могилянській академії в кінці XVII - першій половині XVIII ст. - у період найбільшого розквіту Академії. Завдяки такому аналізу схарактеризовано тогочасні філософські течії, які істотно впливали на викладання філософії в КМА, індивідуальні особливості та розходження в поглядах окремих могилянських професорів. Досліджено, у який спосіб професори готували свої курси і як використовували для цього надбання своїх попередників. З'ясовано, що на викладання філософії в Києво-Могилянській академії найбільше впливали курси філософії, читані в єзуїтських навчальних закладах Речі Посполитої. Крім аналізу змісту курсів, у роботі значну увагу приділено атрибуції рукописів. 
В українській літературі 17 століття було часом формування та розквіту літературного стилю бароко. Його предтечею вважається ще Іван Вишенський, але розквітло бароко у творчості Мелетія Смотрицького, Кирила Транквіліона-Старовецького та з появою київської школи. На формування українського бароко найбільше вплинуло відновлення православної ієрархії у 1620 році, заснування київської школи 1615 року та її реформи, проведені митрополитом Петром (Могилою) (1644) і гетьманом Іваном Мазепою (1694). І нові православні ієрархи, і професори Академії були головними представниками бароко, яке іноді звуть «козацьким», що не зовсім вірно, оскільки козаки мають до нього досить віддалене відношення, як в літературі, так і в інших видах мистецтва. Головними митцями були духовні особи, ченці та ієрархи. Звідси і головна відмінність українського бароко від західноєвропейського — його переважно духовний характер. Представлено полемічні, навчально-ораторскі, історико-графічні, поетичні та белетристичні твори український літератури XVII ст.
Иван Вишенский — крупнейший украинский писатель конца XVI—начала XVII в. Философское мировосприятие «Иоанна инока з Вишнc», как он сам себя называл, основывалось на текстах Святого Письма, произведениях И. Дамаскина, Гр. Нисского, Гр. Назианзина, Василия Большого, Ефрема Сирина, Иоанна Златоуста, Псевдо-Дионисия Ареопагита и других представителей восточной патристики. Отношение И. Вишенского к античному греко-римскому наследию предопределялось традицией отцов церкви, которые разделяли философию на "внутреннюю" (нашу) и "внешнюю" (светскую), главным образом языческую философию. Вишенский признавал "внутреннюю", "священную" философию, которая учит о Боге, его правде, вечном блаженстве и несет добро, справедливость, облагораживает человека. Вместе с тем он критически воспринимал светскую, "внешнюю" философию, считал, что она может быть полезной, а может и приводить к злу. По его мнению, духовной основой бытия человека должен быть мудрость Божья — София. Он отбрасывал философские учения Платона и Аристотеля, античных и более поздних философов, поучение восточных и западных церковных деятелей. И хотя признавал лишь православную патристику, но поскольку все христианские авторы использовали греко-римское философское наследие, фактически был вынужден воспринимать идеи "языческой философии" в совокупности с восточнохристианскими верованиями.
Володимир Гнатюк у своєму «Нарисі української міфології» наводить дані про 108 міфологічних істот, що беруть початок у дохристиянській добі. Серед них є п’ятнадцять нарисів про головних поганських богів.
Збірник вибраних праць М. І. Костомарова, названий за його відомою монографією «Слов’янська міфологія», містить найважливіші дослідження його з фольклористики, літературознавства, а також окремі публіцистичні виступи, що мають безпосереднє відношення до історії української культури. 
Книга написана на концептуально новій основі. Це перший підручник з усної народної творчості, виданий у роки незалежності України. У ньому широко представлено різножанровий фактичний матеріал, використано вагомі здобутки вітчизняних та зарубіжних дослідників. У підручнику висвітлюються розвиток народної творчості від витоків до сучасності, особливості побутування текстів за певних історичних умов. Запропоновано нову періодизацію фольклору та класифікацію жанрів з урахуванням сучасних досліджень історії, етнопсихології, культурології, міфології. Кожне явище народної творчості розглядається у його зв’язку з художньою літературою.
Монография посвящена реконструкции и анализу элементов и структуры идеологии сарматизма, которая стала основой формирования национального самосознания народов Речи Посполитой. Предметом исследования является самосознание польской шляхты и украинской православной знати конца XVI — первой половины XVII в. В центре внимания автора три основные категории сарматской идеологии — время, человек, Родина.
В книге содержится краткий биографическим очерк и анализируются философские взгляды крупного русского и укранинского общественного деятеля XVIII в. Феофана Прокоповича, который возглавлял «ученую дружину» Петра I. На основании изучения малоизвестных материалов автор дает новую оценку воззрении Ф. Прокоповича, выделяя у него среди элементов схоластики передовые идеи Возрождения, Реформации, Просвещения.
В очередной том собрания трудов А. А. Потебни (1835—1891) включены его классические исследования, посвященные славянскому фольклору, верованиям и обрядам, в частности, книга «О мифическом значении некоторых обрядов и поверий», которая не переиздавалась с 1865 г. Рассматривая в тесной связи язык и народную поэзию, А. А. Потебня описывает основополагающие концепты славянской ментальности и языковой картины мира, исследует традиционные представления о доле (судьбе), о мировом древе, о переправе в иной мир и др. Книга предназначена для филологов, историков и всех, кто интересуется фольклором и народной культурой. 
Отечественная методология и история науки это всегда две стороны одной монеты, где на аверсе именитые фамилии с бесчисленными публикациями, рядами идущими книгами, статьями, участием в конференциях - здесь статус признается по принципу "частоты прокрученной по радио песни", с другой стороны это реверс - это ученые, исследователи, действительно живущие своим делом, авторитет которых признается конвенциально небольшим кругом ученых, которые по большей части не фигурируют на аверсе, но помогают всем достойным, выращивая "из тени" себе достойную замену. Именно к такому типу людей относится украинский методолог науки с грузинскими корнями Леонид Антонович Соловей, ученик О.И.Кедровского. На долю украинской методологической школы О.И.Кедровского и его учеников выпало очень много трудностей, связанных с проблемным статусом философии науки в советской системе образования. В попытках приблизиться к концепции единой науки они пытались поддерживать связи со всеми естественнонаучными направлениями - математиками, физиками, кибернетиками, геологами, биологами, в бесчисленных беседах на кухнях провозгласить универсализм восемнадцатого века, собрать "осколки интеллекта" и делать всем вместе общее дело. Вместо идеологии они выбирали науку, если система давила, то при помощи идеологии они все равно провозглашали науку. В научные сети ученичества таких людей как Л.А.Соловей очень трудно было попасть, здесь вопрос не возможно решить при помощи денег, но если все-таки ты оказался внутри тебе неслыханно повезло, ведь тут главное не диссертация, а общение, твои способности и общечеловеческие качества.
Письменник, поет, драматург, публіцист і науковець Іван Франко не був професійним філософом, спеціально і тільки філософією він не займався, не був професором філософії вищого навчального закладу, але його філософські твори, які, зрештою, мають науково-просвітницьку спрямованість, дуже яскраво відображають українську філософську парадигму, у якій досить легко поєднується «голова» і «серце», розум і почуття, постійне невдоволення наявним, постійні сумніви, питання, пошук, розум і віра. Щільний зв’язок філософії з літературною діяльністю, достатньо своєрідне уявлення і пропагування ідей філософського раціоналізму, світоглядні орієнтири на філософський матеріалізм, критичний реалізм, просвітительський гуманізм — всі це окремі ланки філософських поглядів Івана Франко вдалося зібрати у 
Протягом усієї історії український народ не мав іншої інституції, яка 6 справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, культури, ніж Києво-Могилянська академія. Впродовж віків вона була виразником і носієм традиційних рис духовності українського народу, могутнім чинником формування його самосвідомості, джерелом ідей боротьби за батьківську віру і національну свободу. Для українців вона завжди буде національною святинею, не меншою, ніж Падуя чи Болонья для італійців, Оксфорд — для англійців, Сорбонна — для французів, Карловий університет — для чехів, Ягеллонський — для поляків. Саме завдяки Києво-Могилянській Академії українське Відродження набуло рис захисту вітчизняних духовних здобутків: мови, традицій, звичаїв, віри, шлях до якого простягся через освіту — відкриття шкіл і друкарень, підготовку вчителів, підтримку письменників, поширення знань, зміцнення авторитету Православної церкви, її реформування. 
«Ця праця повстала, як плід часів мого дозвілля, що історія філософії на Україні не є головною темою моїх студій, і що тому той матеріял, який я подаю, не може вважатись завершенням і викінченням наукової праці в цій галузі, а навпаки — скоріше має на меті пробудити цікавість і увагу до цієї галузі дослідження, що досі оминалась україністикою. Лише глава про Сковороду є резюме значно більшої спеціяльної моєї праці. Так само є скороченням більшої праці і глава про Гоголя». (Дм. Чижевський).jpg)
Дослідження, яке продовжує та розвиває монографію Н. Яковенко — «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст> (1993), присвячено аналізові різних аспектів історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. З антропологічної перспективи авторка реконструює внутрішню та суб'єктивну історію ранньомодерного українського шляхтича (меншою мірою — козака), форми його самоусвідомлення, погляди на довколишній світ, стереотипи уявлень і спроби творити на їхній підставі квазіідеологію. Одинадцять статей, уміщених у чотирьох розділах книжки («Територія уявлень і стереотипів», «Війни реальні / війни в уяві», «Від уявлених вартостей до ідей», «Довге життя ідей та стереотипів»), написано протягом останнього десятиліття і спеціально для цього видання суттєво змодифіковано, розширено й доповнено новою бібліографічною інформацією. 
