«Роздуми» Марка Аврелія — записки з мандрівки до самого себе. Посідаючи владу над величезною державою, римський імператор Марк Аврелій Антонін наполегливо шукає себе як простого громадянина Всесвіту. Спомогою в цьому — філософія, зокрема, вчення стоїків: з одного боку — послідовно матеріалістичне, з іншого — одне з найодухотвореніших у європейській інтелектуальній історії.
Для тих, хто в пошуку.

«…Одному доверяется простое письмо, а другому доверяется большое и тайное, от чего зависит судьба многих. Так и я. Я знаю, что обязан передать Бхагавадгиту русскому читателю и что с меня спросится за это. Двадцать пять лет я работал над этим, отталкивая и вникая, поскольку был способен. Я не надеялся издать эту работу и думал только о том, как бы сохранить её. Но вот, Жизнь совершенно неожиданно открыла мне возможность издать Гиту. Я принял это, как милость Жизни, что моя работа не отвергнута и даже более того, что дана возможность продолжать». /Из писем Бориса Леонидовича Смирнова/

Еще до недавнего времени украинскую философию олицетворяло одно имя — Григорий Сковорода. Авторы учебного пособия приоткрывают новый ракурс на всю историю украинской философии, представляя вниманию читателя около 120 имен украинских мыслителей — основные этапы их жизни и творчества, концептуальную основу их философского наследия и др. Приводится широкая библиография. К сожалению, эта книга стала последней редакционной работой в жизни известного украинского ученого, философа, декана философского факультета КНУ им. Шевченко, инициатора создания цикла книг по истории украинской философии и культуры Николая Федосеевича Тарасенко.

В українській літературі 17 століття було часом формування та розквіту літературного стилю бароко. Його предтечею вважається ще Іван Вишенський, але розквітло бароко у творчості Мелетія Смотрицького, Кирила Транквіліона-Старовецького та з появою київської школи. На формування українського бароко найбільше вплинуло відновлення православної ієрархії у 1620 році, заснування київської школи 1615 року та її реформи, проведені митрополитом Петром (Могилою) (1644) і гетьманом Іваном Мазепою (1694). І нові православні ієрархи, і професори Академії були головними представниками бароко, яке іноді звуть «козацьким», що не зовсім вірно, оскільки козаки мають до нього досить віддалене відношення, як в літературі, так і в інших видах мистецтва. Головними митцями були духовні особи, ченці та ієрархи. Звідси і головна відмінність українського бароко від західноєвропейського — його переважно духовний характер. Представлено полемічні, навчально-ораторскі, історико-графічні, поетичні та белетристичні твори український літератури XVII ст.

Книга написана на концептуально новій основі. Це перший підруч­ник з усної народної творчості, виданий у роки незалежності Украї­ни. У ньому широко представлено різножанровий фактичний матері­ал, використано вагомі здобутки вітчизняних та зарубіжних дослід­ників. У підручнику висвітлюються розвиток народної творчості від витоків до сучасності, особливості побутування текстів за певних істо­ричних умов. Запропоновано нову періодизацію фольклору та класи­фікацію жанрів з урахуванням сучасних досліджень історії, етно­психології, культурології, міфології. Кожне явище народної творчості розглядається у його зв’язку з художньою літературою.
Підручник орієнтований на студентів філологічних, народознав­чих, культурологічних та інших гуманітарних спеціальностей, а також магістрантів, аспірантів та фахівців, які цікавляться українською куль­турою.

Запропонований навчальний посібник є однією зі спроб окреслити сучасний стан і зміст філософської проблематики. Він розрахований на студентів заочної та дистанційної форм навчання. Може також бути корисним тим, хто хоче ознайомитися з початками філософії. Основне завдання посібника — дати методичний та теоретичний матеріал для безконтактного (самостійного) вивчення філософії як навчальної дисципліни. Це зумовило таку його особливість, як конспективна, стисла форма викладу матеріалу, де подають найнеобхідніші початкові основи філософських знань. Унаслідок цього посібник передбачає необхідність звертання до інших підручників з філософії, словників, філософських хрестоматій та антологій, оригінальних текстів.

«Мої нотатки про Канта, опубліковані 1924 року в "Ревіста де Оксіденте", — не що інше, як коротенька промова до його роковин. Мова в них, властиво, не про філософію Канта, а про зв’язок між Кантом та його філософією. Такий спосіб трактування філософії, коли говорять не про неї саму, а про її злучення з людиною, котра її випродукувала, не є примхою чи якимсь дивацтвом. Гадаю, саме в цьому полягає правдива суть історії філософії».

«Безхребетна Іспанія» — стратегічне переосмислення сталих уявлень у часи «історичної безхребетності» свого народу

«Ми зібралися тут, щоб вшанувати пам’ять нашого земляка композитора Конрадіна Крейцера. Якщо ми задамось метою вшанувати одного з тих, хто покликаний до створення великих творів, то передусім ми повинні віддати належне його доробку. У випадку композитора ми здійснюємо це відтворюючи його твори. Тут звучить пісня, музика хоральна, оперна і камерна. У цих звуках нам являється митець, лише у своїй творчості він може постати перед нами по-справжньому. Чим вища майстерність митця, тим автономнішим, самостійнішим стає щодо свого творця його доробок».

«Антихристианин. Проклятие христианству») — философская работа немецкого философа Фридриха Ницше, поднимающая проблему сущности христианства. Первоначально эта работа Ницше задумывалась как первая книга «Переоценки всех ценностей». Книга писалась почти параллельно с «Сумерками идолов». Однако планы Ницше меняются и он вскоре сообщает Г. Брандесу о том, что он закончил «Переоценку всех ценностей». То же он писал П. Дёйссену 26 ноября, сообщая, что «Переоценка всех ценностей» с основным заглавием «Антихристианин» готова.

«...Мислення певної епохи може прибрати щодо мислення давніших епох двох протилежних постав, надто ж стосовно нещодавнього минулого, котре завжди є найактивнішим нагромаджувачем геть усього дотеперішнього. І справді, є епохи, коли мислення свідомо розвиває зароджені передніше ідеї, та епохи, коли нещодавнє минуле сприймається як таке, що потребує нагального, докорінного реформування. Перші є епохами мирної, а другі — войовничої філософії, котра прагне до руйнації минулого шляхом його радикального подолання. Наша епоха належить до останнього різновиду, але при цьому її треба розглядати не як таку, що тепер завершується, а лиш зароджується».